березень 2016
При всьому величезному спадку, що залишився від радянської економіки, за 24 роки незалежності Україні вдалося залучити від приватизації її активів лише 64 млрд гривень. Ця цифра відповідає трьом місяцям сьогоденних витрат пенсійного фонду України. При цьому більш ніж половину загальних доходів від продажу принесли всього два об’єкти: Криворіжсталь і Укртелеком. Таким чином, можна сміливо сказати, що вдалі продажи державних об’єктів були скоріше винятком, ніж правилом. Відсутність будь-якої стратегії приватизації, та й банальною політичної волі, призводили до постійних зривів приватизаційних процесів. І як результат, плани приватизації виконувалися лише чотири рази за всю історію України. Невиконання планів з приватизації стали буденним явищем – і останніми роками не були винятком. Як показав досвід тієї ж Криворіжсталі, вдала гучна приватизація може стати дуже серйозною підставою для входження її організаторів в історію нашої молодої країни. У цьому сенсі, у нової влади є багато можливостей – інша справа, чи зможе вона ними скористатися.
Як продаємо?
Після прийняття «прогресивного» закону про приватизацію в лютому, у країни з’явився шанс поліпшити цю ганебну статистику, наразі у Фонду держмайна вже не буде ніяких вагомих аргументів, щоб не проводити приватизацію. Новий закон дійсно прогресивний, хоча б тому, що дозволяє ФДМ залучати незалежних консультантів для підготовки й проведення продажу своїх об’єктів. Це повинно вивести сам процес на якісно новий рівень і потенційно поліпшити ціну продажу.
Звичайно ж, високооплачувані консультанти не є панацеєю – дуже багато залежить від такої «дрібниці», як інвестиційний клімат. З цим у нас зараз все дуже погано, що показує хоча б приклад нашого президента, який не здатен знайти покупців свого кондитерського бізнесу. Але навіть з несприятливим кліматом можна знайти хорошого покупця, особливо якщо привабливість будь-якого об’єкта залежить від самого продавця. Прикладом тому є об’єкти української енергетики (Центренерго, великі обленерго) – не секрет, що ці зарегульовані компанії можна продати дуже дорого, якщо показати покупцеві, як він зможе на них заробити – лібералізувати оптовий ринок електроенергії, впровадити нарешті нову стимулюючу систему тарифоутворення для обленерго. Тут можна згадати успішний досвід приватизації подібних об’єктів в Росії в 2006-2008 роках.
Є й інші «дрібниці», здатні погубити хороші ініціативи. Наприклад, сьогодні широко обговорюється можливість зобов’язати покупця Центренерго закуповувати в першу чергу державне вугілля. Вуглегірська ТЕС цієї компанії, розташована на Донбасі, здатна на рік спалювати 3 млн тонн вугілля, при цьому всі держшахти Донбасу в минулому році виробили менше 2 млн тонн товарного вугілля. Виходить, що для виконання зобов’язань, Центренерго доведеться возити на Донбас державне вугілля за тисячу кілометрів з західної України (до речі, державне вугілля іншим електростанціям Центренерго в принципі не підходить). Очевидно, такі зобов’язання ніяк не можуть сприяти конкурентоспроможності Центренерго і її привабливості для потенційного інвестора.
У будь-якому випадку, нові законодавчі ініціативи є деяким проривом, здатним налаштувати якісний процес приватизації. Але, як завжди, тут існує величезний ризик втілення в життя цього процесу.
Що продаємо?
З усіх об’єктів, які держава готова сьогодні продавати, по-справжньому яскравими можна назвати лише кілька компаній: Одеський припортовий завод, Сумихімпром, Центренерго, Запоріжжяобленерго, і Харківобленерго. Примітно, що з трьох десятків державних компаній з доходом понад 1 млрд гривень, Україна на сьогодні готова віддати в приватні руки лише вісім компаній.
Досить сумнівною є теза про те, що багато держкомпаній представляють стратегічну цінність для України (Укртрансгаз, Енергоатом, Укргідроенерго, Укрзалізниця). Ось, наприклад, у тій же Чехії чи Франції атомні електростанції контролюються приватними компаніями, в США залізниці і газопроводи завжди були приватними – і ніхто з чехів, американців чи французів не відчуває від цього дискомфорту. Тим більше, не можу зрозуміти, навіщо уряду триматися за контрольні пакети Турбоатома, Електроважмашу, Укрпошти, Зорі-Машпроект, Адміністрації морських портів. Та й яка користь для держави від контрольного пакета в скандальній Укрнафті – я теж не розумію. Але ж ці компанії могли б стати дійсно зоряними прикладами приватизації, не гірше Криворіжсталі. Припустимо, для продажу державних банків або Укргазвидобування зараз не найкращий час – але і тут я б не відкладав процес продажу.
І користь від такого тотального розпродажу – не лише в грошах, які може отримати український бюджет. Насмілюся припустити, що повне роздержавлення стане найвагомішим внеском у боротьбу з корупцією в Україні, а також в оптимізацію адміністративних витрат уряду. Як тільки Енергоатом, Укргідроенерго, Укрзалізниця, Укртрансгаз і Укргазвидобування та інші «Укр …» стануть приватними – стане набагато менше місця для державної корупції, і зникнуть самі приводи для існування різного роду «сірих кардиналів влади». А замість «бази для розпилу», у нас будуть французькі/німецькі/американські оператори атомних станцій, залізниць і трубопроводів. Більш того, наші міністерства і відомства – замість того, щоб витрачати ресурси на з’ясування питань «хто яким активом рулить» – нарешті займуться своєю основною роботою: робити наше життя кращим. До того ж, з відходом такого поняття, як держкомпанії, багато міністерств і відомств можуть просто відпасти за своєю непотрібністю.
Але продаємо ми поки лише з того, що не встигли реалізувати за часів «минулої» влади – ОПЗ і деякі об’єкти електроенергетики. При цьому, доходи від продажу цих об’єктів (в доларовому вираженні) будуть набагато нижче, ніж можна було отримати ще кілька років тому.
Також досить значимим, з точки зору можливих доходів, є плани ФДМ продати пакети розміром 25%-41% в 11 енергетичних і вугільних компаніях. Потенційна вартість цих пакетів досягає 4 млрд грн. Але тут є один важливий нюанс – головним приватним власникам ці пакети особливо не потрібні, тому що вони і без того повністю контролюють компанії. Більш того, власником більшості цих пакетів є компанія ДТЕК, яка сьогодні переживає серйозні фінансові труднощі і веде переговори про реструктуризацію боргів з іноземними інвесторами. Викидання декількох мільярдів гривень на купівлю дрібних пакетів не лише є недозволеною розкішшю для ДТЕК, але і може бути «не так» сприйнято кредиторами компанії. Іншим же потенційним інвесторам ці активи будуть менш цікаві – навряд чи вони готові будуть запропонувати хорошу ціну.
Загалом, поки що план по отриманню доходів від приватизації в розмірі 17 млрд гривень в 2016 році особливо реалістичним не виглядає. Для виконання такого плану, схоже, потрібен новий, більш «свіжий», набір активів, а не лише оновлений закон про приватизацію.
