березня 2016
При всій величезній спадщині, що залишилася від радянської економіки, за 24 роки незалежності Україні вдалося залучити від приватизації її активів лише 64 млрд гривень. Ця цифра відповідає трьом місяцям сьогоднішніх видатків пенсійного фонду України. При цьому більше половини загальних доходів від продажу принесли всього два об’єкти: Криворіжсталь та Укртелеком. Таким чином, можна сміливо сказати, що вдалий продаж державних об’єктів був скоріше винятком, ніж правилом. Відсутність будь-якої стратегії приватизації та банальної політичної волі призводила до постійних зривів приватизаційних процесів. І як результат, плани приватизації виконували лише чотири рази за всю історію України. Невиконання планів із приватизації стали звичайним явищем – і останні роки були винятком. Як показав досвід тієї самої Криворіжсталі, вдала гучна приватизація може стати дуже серйозною підставою для входження її організаторів в історію нашої молодої країни. У цьому сенсі у нової влади є багато можливостей – інша справа, чи зможе вона ними скористатися.
Як продаємо?
Після ухвалення «прогресивного» закону про приватизацію у лютому, у країни з’явився шанс покращити цю ганебну статистику, принаймні тепер у Фонду держмайна вже не буде жодних вагомих аргументів, щоб не проводити приватизацію. Новий закон справді прогресивний, хоча б тому, що дозволяє ФДМ залучати незалежних високооплачуваних консультантів для підготовки та проведення продажу своїх об’єктів. Це має вивести сам процес на якісно новий рівень та потенційно покращити ціну продажу.
Звичайно, високооплачувані консультанти не є панацеєю – дуже багато залежить від такої «дрібниці», як інвестиційний клімат. З цим у нас зараз все дуже погано, що хоча б показує приклад нашого президента, який не може знайти покупців для свого кондитерського бізнесу. Але і з несприятливим кліматом можна знайти хорошого покупця, особливо якщо привабливість будь-якого об’єкта залежить від продавця. Прикладом цього є об’єкти української енергетики (Центренерго, великі обленерго) – не секрет, що ці зарегульовані компанії можна продати дуже дорого, якщо показати покупцеві, як він зможе на них заробити – лібералізувати оптовий ринок електроенергії, впровадити нарешті нову стимулюючу систему тарифоутворення. обленерго. Тут можна згадати успішний досвід приватизації таких об’єктів у Росії у 2006-2008 роках.
Є й інші «дрібниці», здатні занапастити хороші ініціативи. Наприклад, сьогодні широко обговорюється можливість зобов’язати покупця Центренерго закуповувати насамперед державне вугілля. Вуглегірська ТЕС цієї компанії, розташована на Донбасі, здатна в рік спалювати 3 млн тонн вугілля, при цьому всі держшахти Донбасу минулого року виробили менше 2 млн тонн товарного вугілля. Виходить, що для виконання зобов’язань Центренерго доведеться возити на Донбас державне вугілля за тисячу кілометрів із західної України (до речі, державне вугілля іншим електростанціям Центренерго в принципі не підходить). Очевидно, що такі зобов’язання ніяк не можуть сприяти конкурентоспроможності Центренерго та її привабливості для потенційного інвестора.
У будь-якому випадку нові законодавчі ініціативи є деяким проривом, здатним налаштувати якісний процес приватизації. Але, як завжди, тут існує величезний ризик втілення цього процесу.
Що продаємо?
З усіх об’єктів, які держава готова сьогодні продавати, по-справжньому яскравими можна назвати лише кілька компаній: Одеський припортовий завод, Сумихімпром, Центренерго, Запоріжжяобленерго та Харківобленерго. Примітно, що з трьох десятків державних компаній із прибутком понад 1 млрд. гривень, Україна на сьогодні готова віддати в приватні руки лише вісім компаній.
Досить спірною є теза про те, що багато хто з держкомпаній становить стратегічну цінність для України (Укртрансгаз, Енергоатом, Укргідроенерго, Укрзалізниця). Ось, наприклад, у тій же Чехії та Франції атомні електростанції контролюються приватними компаніями, у США залізниці та газопроводи завжди були приватними – і ніхто з чехів, американців чи французів не відчуває від цього дискомфорту. Тим більше, не можу зрозуміти, навіщо уряду триматися за контрольні пакети Турбоатому, Електроважмашу, Укрпошти, Зорі-Машпроекту, Адміністрації морських портів. Та й яка користь для держави від контрольного пакету у скандальній Укрнафті – я також не розумію. Адже ці компанії могли б стати справді зірковими прикладами приватизації, не гіршою за Криворіжсталь. Припустимо, для продажу державних банків чи Укргазвидобування зараз не найкращий час – але й тут я не відкладав би процес продажу в довгу скриньку.
